Допит підсудного, потерпілого, свідків, експертів, участь у впізнанні, огляді і т.п

. — все це вимагає від прокурора доброго знання процесуальних норм, судової етики і судової психології, а також широких можливостей, які відкривають використання найновіших технічних засобів виявлення і фіксації доказів.

Однак при всій важливості використання тактичних правил для досягнення позитивного результату не вони характеризують процесуальне становище учасника судового розгляду, що їх застосовує. Це і зрозуміло: тактика проведення слідчих дій на суді лише в найменшій мірі регламентована нормами права, які передбачають можливість допиту підсудного за відсутності іншого підсудного, тоді як будь-яке становище учасника процесу повністю визначається тим, що сказано про нього в законі. Оскільки тепер мова йде про роль державного обвинувача в суді, а це передбачає вивчення його відносин з іншими учасниками судового розгляду і, перш за все, з головним з них — з судом, участь прокурора в судовому слідстві розглядатиметься тут саме в цьому процесуальному аспекті.

Судове слідство починається оголошенням обвинувального висновку. Виникає питання, хто це робить. Відповідь на нього

' Див. Ароцкер П.Е. Тактика і етика судового процесу. М., 1969; Маляров А.П. Підтримання державного обвинувачення в суді. М., 1970, с.23-67.

140

дає практика. У більшості країн ближнього зарубіжжя і деяких дальнього — це робить головуючий, інколи він доручає це одному із суддів або прокурору.

Зовсім не в'яжеться з роллю судді оголошення ним обвинувального висновку — документа, що складений однією із сторін і що відтворює погляди цієї сторони. Справді, чому про позицію державного обвинувача присутні в залі повинні дізнаватися не від нього самого, а від судді? Більше того, складається думка, що судця оголошує не акт обвинувачення, а результат власного розслідування, адже ніякі реквізити обвинувального висновку, що свідчать про його автора, як правило, не зачитуються.

Водночас, із самого характеру і тону викладу слідує єдиний і категоричний висновок: підсудний винен в скоєнні злочину. Чи треба говорити наскільки шкідливо таке викривлення дійсності?

На ці серйозні негативні наслідки, начебто другорядної, навіть технічної дії, вже вказували неодноразово юристи.1

Журналіст О.Чайковська підмітила ще один доказ цієї негативної тенденції. Вона пише: «Ним (обвинувальним висновком) починається всякий судовий процес по кримінальній справі. Як правило, це довгий і детально регламентований документ. Читає його саме головуючий, обвинувачення, таким чином, звучить як від імені суду і справляє на присутніх велике враження. Вони починають думати, що справа з самого початку вирішена і підписана. До того ж, обвинувальний висновок складений так, що обвинувачення повторюється двічі. Із свого високого місця суддя ніби двічі звинувачує підсудного. А між тим, аргументів захисту присутні не почують до самого кінця судового розгляду. Чи не шкідливо це?»2

Іншої думки Е.Г.Талінський. Всі приведені вище аргументи, на його думку, надумані і перебільшені. Оспорюючи їх, він пише: «Перш за все відомо, що документом, який відтворює відношення суду до пред'явленого обвинувачення, є вирок, а не обвинувальний висновок».3

'Див. Строгович М.С. Курс радянського кримінального процесу. Т.П М., 1971, с.271.

2Див. Чайковська О. Визнання. Літературна газета. З грудня 1969.

3Див.Талінський Е.Г. Судове слідство в кримінальному процесі.

141

Крім того, оголошення обвинувального висновку, як правило, закінчується вказівкою про те, що він складений і затверджений прокурором і, таким чином, усуваються всякі сумніви в частині належності цього документа до матеріалів попереднього слідства. Накінець, всі послідуючі дії суду вказують на те, що суд перевіряє всі висновки обвинувачення, а тому не визнає їх раніше встановленими.1 Тому нема ніякої необхідності шукати виправдання порядку, який цього не заслуговує.

Законодавець справедливо вважає, що суд, як орган правосуддя, не повинен мати ніякого відношення до авторства обвинувального висновку, оскільки це акт обвинувальної влади. Тому він звільнив суд від встановленого ст.27 Закону про судоустрій СРСР 1938 року обов'язку затверджувати в стадії віддання до суду обвинувальний висноовк,2 а також анулював належне суду право скласти новий обвинувальний висновок. Цим була підкреслена принципова несумісність функцій суду з формулюванням чи попереднім санкціонуванням ним висновків сторони обвинувачення.

Треба, виходячи з престижу і авторитету правосуддя, звільнити суддів від обов'язків оголошувати обвинувальний висновок. Це функція прокурора. Він — представник державного обвинувачення, його зусиллями кримінальна справа стала предметом судового розгляду. Він приходить в суд за підтвердженням правильності свого висновку про винуватість обвинуваченого, викладеного в схваленому і затвердженому ним обвинувальному висновку. Кому, як не прокурору, доповідати цей висновок, публічно аргументувати його в суді? Такий порядок з логічною необхідністю витікає з існуючого в стадії судового розгляду розподілу процесуальних функцій і позбавляє суд виконання, нехай навіть короткочасних, не властивих йому обов'язків.

У тих випадках, коли державний обвинувач не бере участі в суді, оголошувати обвинувальний висновок можна було б доручити секретарю судового засідання.3

'Див. Текінський Е.Г. Судове слідство в кримінальному процесі.

2Див. Бюлетень Верховного Суду СРСР. 1963, № 5, с. 18. Затвердження обвинувального висновку розглядалось судовою практикою як порушення закону.

3Таку можливість передбачають відповідні статті Кримінально-процесуальних кодексів Грузії і Туркменії.

142

Секретар — фігура нейтральна. Нічиїх інтересів він у процесі не представляє, ніяких питань по суті справи він не вирішує, а читання ним обвинувального висновку — такий же нормальний засіб забезпечення ходу судового розгляду, як і ведення відповідного протоколу. Роль і призначення секретаря судового засідання настільки очевидна, що нікому в голову не прийде вважати його автором обвинувального висновку. Такий порядок можливий до прийняття нового Кримінально-процесуального кодексу, оскільки в ньому без прокурора взагалі не буде розпочинатись в суді провадження по справі.

Перш ніж приступити до безпосереднього дослідження доказів, суд визначає, в якому порядку і в якій послідовності доцільно їх розглядати. Для цього він вислуховує думки сторін, причому першим висловлюється прокурор.

Виступаючи з висновком щодо порядку ведення судового слідства, прокурор виходить з того, що встановлення певної послідовності в розгляді доказів має істотне значення для повного і всебічного дослідження обставин справи, обгрунтованості обвинувачення на суді і викриття підсудного.

Адже обов'язок доказування обвинувачення лежить на про-куророві-обвинувачеві, а тому він повинен продумати і рекомендувати такий порядок ведення судового слідства, щоб не тільки самі докази (фактичні обставини справи), але й уся система перевірки підводила до переконання в правильності позиції, що відстоюється державним обвинувачем.

Висновок прокурора повинен мати вказівки, по-перше, на бажану послідовність розгляду доказів, що належать різним видам і, по-друге, на послідовність перевірки доказів, що відносяться до одного й того ж виду. Прокурор не може обмежитися викладом своєї думки тільки про черговість допитів підсудних, потерпілих, свідків і експертів, він повинен висловитись також і про порядок дослідження на суді висновку експертів, речових і письмових доказів. Відповідно до цього прокурор вправі рекомендувати і послідовність проведення необхідних слідчих дій.

Особливо важливо правильно визначити